Історія села

         Багато славних та героїчних подій є в історії села Рогізни та навколишніх сіл. Але минають роки та століття і люди забувають про ці події. З кожним роком залишається все менше і менше людей, які могли б розповісти про події сивої давнини та про події недалекого минулого. Архівних документів, з яких можна було б дізнатися про події минулих років є також дуже мало. Із покоління в покоління, від батька до сина, від діда до внука передаються розповіді про життя наших предків, про їх боротьбу з гнобителями та ворогами нашого народу. Ці розповіді використано при написанні історії с. Рогізни. Треба, щоб сучасні та майбутні покоління знали, як жили і боролися за краще життя наші пращури, вчитися в них героїзму, патріотизму, працелюбності, прагненню до незалежності – найкращих рис людського характеру.

 Найдавніші стародавні поселення на території села  Рогізни

             З давніх давен на території теперішнього села Рогізни жили люди. Першими поселенцями були слов'янські племена уличів,які в ІІ-І столітті до нашої ери жили на цьому місці, де тепер знаходиться вулиця ім. Данила Нечая. Колись ця вулиця називалася Гора. Знаходиться вона на високому горбі, який з трьох сторін оточений річками: Південним Бугом та Вудилихою. Це місце люди обрали для свого поселення тому, що воно було дуже зручним для оборони від ворогів. Ворогами слов'ян в той час були степові кочівники, які часто нападали на поселення та грабували їх. Все селище було огороджене дубовим частоколом. Круті схили до Пд. Бугу скопували і робили їх прямовисними мов стіна. Ці місця видно  й тепер. Жителі селища, в основному, займалися землеробством та скотарством. На обробленій землі засівали жито, ячмінь, просо. На луках, на березі річок пасли худобу.

       Часто степові кочівники, мов ураган, вривалися в поселення і грабували його, забирали в полон молодих здорових людей і продавали їх в рабство туркам, римлянам, грекам, або просто вбивали  їх.

       Жителі стародавнього поселення постійно укріплювали його. В центрі поселення, на високому березі Пд. Бугу є  невелика територія, що має форму правильного чотирикутника, ось вона і була обнесена земляним валом висотою від 3 до 3,5 метрів. На вершині земляного валу була зроблена загорожа із дубового частоколу, висотою до 2 метрів. Коли наближалися вороги, населення швидко ховалося за земляними валами, які в той час були надійною схованкою від ворогів.

      Існує легенда, що між валами була підземна схованка для людей та коней, від якої йшов тунель, яким жителі поселення, в час облоги, водили напувати коней до річки Вудилихи. Спроби знайти цей підземний хід були  не вдалими. Рештки зруйнованих валів збереглися до наших днів. Тепер руїни цього укріплення в Рогізні називають «турецькими валами».

      В перші століття нашої ери, під час набігів на слов'янські землі, на цих укріпленнях часто зупинялися турки, ось чому місцеве населення почало називати їх «турецькими валами».

 Стародавнє місто Золоте  Яблучко

        У перші століття  нашого літочисленнястародавнє поселення, яке знаходилось на території теперішньої вулиці ім. Данила Нечая, стало швидко розростатись. Люди почали селитися на місцевості, яка знаходиться на північ від сучасного с. Рогізни, на правому березі Південого Бугу. Ця місцевість отчена річками: Пд. Бугом, Вудилихою, Краснянкою та двома балками – Тимчишиною та Балківкою. Вона була  дуже зручною для оборони від ворогів. Поселення дуже швидко росло, розвивалося і скоро перетворилося на місто,яке називалося Золотим Яблучком.

       В місті жило багато ремісників, які виготовляли різні предмети побуту та знаряддя праці. Частина населення займалася землеробством та скотарством. В  « Історії міст та сіл Кам'янецьподільської губернії », яка є в Тульчинському краєзнавчому музеї, написано: « На території сучасного села Рогізни в 12-13 ст. було велике і багатолюдне місто, в якому було сім церквів». Ці слова підтверджують, що місто справді було великим. Більшість будинків в місті були дерев'яними, покритими черепицею, дранкою та соломою. Місто було обгороджене дерев'яною огорожею.

       В 1240 р. до жителів міста дійшла чутка про те, що місто Київ захопили монголо-татари та, що вони мають намір йти дальше на захід, завойовувати нові землі. Жителі почали готуватись до оброни свого міста.

       Знаючи те, що вороги будуть йти з сходу з-за Бугу, почали робити смугу оборони біля броду. На лівому березі Пд. Бугу схили до річки обривисті. Ворогам важко буде з'їжджати кіньми з такого схилу.

      Лише в одному місці він пологий. «Вороги будуть з'їжджати до річки тут» - думали захисники міста і вирішили це місце укріпити. На цьому схилі в землю забивали залізні гвозді, загострені кілки та інше.
«Коли вороги будуть кіньми з'їжджати до броду, то їх коні  покалічать ноги», думали захисники міста. На мілких місцях серед броду копали ями, на низькому березі вздовж огорожі ставили валуни – круглі камінці, які будуть добре котитися з горба.

      І дійсно все сталося так, як передбачали захисники міста. Монголо-татари до броду з'їжджали саме тут. Багато ворожих коней було покалічено на «гвоздях». Багато ворогів попали в ями посеред броду. На правому березі ворогів теж спіткала невдача. Під час підйому на схил, вони падали, скинуті величезними валунами. В ворогів, яким все ж таки вдалося вибратися на горб, захисники міста кидали каміння  з-за загорожі.

      Вороги з ранку до вечора в різних  місцях  робили спроби увірватися  до міста і скрізь получили  рішучу відсіч. Тоді вони розділилися на два загони. Один загін  продовжував атакувати місто зі сходу, другий загін з північної сторони  міста  пішов в обхід. І в цьому  місці, де тепер  проходить дорога з Нової Миколаївки  на  Рогізну вдерлися  в місто. Розлючені  монголо-татари почали жорстоко розправлятися з жителями міста Золоте Яблучко, вони підпалювали будинки, вбивали і різали всіх, хто попадався на очі ворогам:  чоловіків,  жінок,  дітей, старих та немічних.  Було знищене все місто і  його  жителі. Місто за кілька  годин перетворилося на купи попелу.

      Врятуватися від  жорстокої  розправи   вдалося лише тим людям, які в той час   ховалися разом з худобою в лісі, та тим    кому  вдалося втекти з міста.  

     Зруйнувавши та пограбувавши все  місто, монголо-татари пішли дальше на  захід .

      Люди, які залишилися живими, почали  поверталися  додому. Повернувшись, вони   не знайшли рідних  домівок. На  місті  колишніх домівок були лише купи попелу. Навіть важко було знайти   місце, де стояв   потрібний  будинок, навіть дерева, що  росли біля будинків, згоріли. Лише одна вулиця, що знаходилась на схилах  до Пд. Бугу, на якій жила міська біднота, залишилась цілою та не зруйнованою. Ця вулиця від міста була відокремлена смугою городів. На межах городів росли великі дерева, за якими ховались невеликі бідняцькі хатини. А тому вороги, можливо, їх не побачили. На цій вулиці, як завжди зеленіли дерева, городи, а навколо чорніли лише згарища. З того часу вулицю стали називати Зеленою.

Заснування села Рогізна після  розгрому міста Золоте Яблучко

      Лише недавно Зелену вулицю було перейменовано на Подільську. Люди, будинки яких були зруйновані, вирішили селитися на нових місцях. Місцем нового поселення вони обрали береги річок Вудилихи і Краснянки. На низьких берегах цих річок росло багато рогози з якої колись плели кошики. Місця, де росла рогоза в той час називали «рогозной». Словом «рогозна» стали називати село, що утворилося після зруйнування села Золоте Яблучко. Кілька хат було побудовано на березі Вудилихи в тому місці, де колись була окраїна міста Золоте Яблучко. Цю частину нового села стали називати «старинцями», тобто старим містом. Старинцями її називають і тепер, хоч за радянських часів її було перейменовано на Жовтневу вулицю.

     На полі, де колись було місто «Золоте Яблучко»,і тепер є багато черепків із битої посуди, черепиці та цегли. В останні роки, коли на колгоспних полях стали працювати потужні трактори, комбайни, ці черпки під колесами машин були подрібнені, а в час глибокої оранки попали в глибокі шари ґрунту. Але й багато черепків є і тепер на поверхні ґрунту.

    Існує і інша легенда про походження слова «Рогізна». Після розгрому м. Золоте Яблучко люди, не знайшовши своїх домівок, почали селитися там, де р. Краснянка впадає в річку Вудилиху. Русла цих річок утворюють кут ( геометричну фігуру ). Цей кут називали «рогом». І зараз інколи кажуть «на розі вулиці», «на розі будинку», «ріжок стола». Так як перші хати були побудовані після розгрому монголо-татарами міста Золоте Яблучко на «розі», який утворюють русла річок, село стали називати Рогозною. Багато людей і сьогодні село називають Рогозной, вважаючи, що так назва села переводиться на російську мову.

      М. Золоте Яблучко було розгромлене монголо-татарами в 1242 р. В цьому ж році на березі Вудилихи і Краснянки були побудовані перші хати. А тому 1242 рік вважається роком заснування села Рогізни. В 1992 році село Рогізна відзначило своє 750-річчя з дня заснування.

     Великим горем для села був той час,  коли в селі появлялись монголо-татарські  збирачі данини, вони забирали в людей   все, що можна було взяти. Якщо не було  що брати, то забирали  молодь. А тому  вони змушені були ховатися. Схованкою в  той час було «селесько». Так називали  місцевість, що знаходилась на березі Пд. Бугу там,  де  Вудилиха   впадає  в Південний Буг.  На цій місцевості, в той час, росли  великі  дерева: осокори, вільхи, верби.  Круті схили до річки поросли ліщиною,  липою.  В цих заростях були викопані в   землі схованки. При появі збирачів данини   всі хлопці і дівчата, невеличкого в той час села, пересилялись до своїх схованок на  селиську. Цю місцевість тепер так і називають.

 Легенди  про  виникнення  назв  сусідніх   сіл   села  Рогізни.

      Існують  легенди,  що  з  періодом   монголо-татарської  навали  на  руські  землі, пов'язана  назва  багатьох  навколишніх сіл.

      Після  зруйнування  колишнього  міста  Золотого Яблучка монголо-татарами, деякі  жителі, не знайшовши своїх  домівок, вирішили селитися  на нових місцях.  Перейшовши на лівий берег Південого  Бугу, вони свої хати почали будувати  «біля гвоздів», які захисники  міста забивали в землю, будуючи смугу оборони.  Так виникло  невеличке село, яке стали  називати «Коло  гвоздів». Уже пізніше, в розмовній  мові, почали в назві села «Коло  гвоздів»  слово «коло» упускати. Село почали називати  «Гвоздів». Ця  назва за селом збереглася  до сьогоднішніх  днів.

      Люди, які  жили в той час на території  теперішніх  сіл Великої і Малої  Вулиги,  теж  готувалися  до  оборони  свого  села.  Найзручнішим місцем  для  оборони  був горб,   недалеко  від  джерела  Ревухи.  Сюди  вони  навозили  багато  дрібних  камінців  (вулижників). Але  оборонятися  їм  не  прийшлося.  Побачивши  страшне   пожарище  в  місті.  Золоте  Яблучко  вони  дуже  налякалися  і  сховались  в навколишніх  містах.  Зрадник,  який  був  провідником в  монголо-татар,  назвав  це  місце  «булигою», тобто   місцем  звалища   каміння. З того часу це місце стали називати Булигою. Ця назва перейшла на все село.  Згодом в розмовній мові в слові «Булига» перейшла буква «Б» перейшла у «В».  Появилася до сьогодні.

       Вчинивши жорстоку розправу над  містом Золоте Яблуко, монголо-татари  зупинилися на відпочинок там, де тепер   знаходиться село Стояни.

        Вороги розбрелися по навколишніх   селах, грабувати, чинити насильство, вбивати безневинних людей.

         Жителі Вулиги організували   великий загін, до якого ввійшли і жителі   колишнього міста і пішли до місця стоянки ворогів, щоб помститися їм  за злочини. Вночі вони  підійшли до місця   стоянки на відпочинку ворогів і побачили, що ворогів там не було. По слідах і   збитій   кінськими копитами  траві і досі було   видно, що вороги пішли  на південний   захід. Було вирішено йти  по слідах  ворогів   і  догнати  їх  і  розгромити, дійшовши  до   місця  де тепер знаходиться село Сліди,  загін  побачив, що роса на траві опала,  зім’ята  кінськими  копитами трава  встала.  Слідів дальше не було. Тут було вирішено,  що загін  від  дому  відійшов далеко, вороги  втекли. Треба повертатися до дому. З того часу, де стояли монголо-татари на відпочинку, стали називати Стоянами. Тепер там знаходиться село Стояни. А місце, куди прийшов вулизький загін по слідам татар – Слідами. Тепер там знаходиться село Сліди.

       Повертаючи до дому, вулизький загін в яру, який поріс густим верболозом, побачив людей: жінок, дітей та людей похилого віку. Вони розповіли, що їх чоловіки пішли громити ворога, а їм наказали сховатися у яру. Тому це село стали називати Уяринцями. Ця назва за селом збереглася і до сьогоднішніх днів. А жителі невеличкого, в той час села,

що знаходилось на березі Пд. Бугу, у глибокому яру викопали тунель (підземелля), в якому ховалися від монголо-татар. Викопаний тунель, в той час називали «печерою». Пізніше цим словом стали називати все село. Це с. Печера Тульчинського району.

      З цим періодом пов'язана назва сіл Жахнівка, Онитківці.

      Побачивши страшне пожарище в м.Золоте Яблучко, жителі сучасного села Жахнівка, дуже злякалися (їх охопив жах). Вони вирішили тікати від монголо-татар.Забравши з собою дітей і все необхідне, вони пішли на південний захід, де в той час був ліс. Після цього, через деякий час, в село приїхали розвідники і повідомили, що монголи покинули Золоте Яблучко і пішли дальше на захід. Потрібно повідомити своїм людям, щоб поверталися до дому. Було послано посланців на конях, які галопом поїхали доганяти людей. Почувши тупіт коней, люди сховалися в лісі. Посланці їздили по навколишній місцевості і не могли знайти своїх людей. З того часу село, в якому жителі нажахалися ворогів, стали називати Жахнівкою. А місце, де посланці  «гонилися» на конях, шукаючи своїх односельців - Гонитківцями. Лише через кілька століть Гонитківці стали називати Онитківцями.

      Є інша легенда походження слова Онитківці. Злякавшись монголо-татар, які жорстоко розправились з місцевим населенням міста Золоте Яблучко, жителі села Жахнівка почали тікати на північний захід. Коли втікачі зайшли в ліс, який знаходиться на місці сучасного села Онитківці, вони на дорогу почали кидати нитки. По малопримітним ниткам їх швидко знайшли посланці і повідомили про те, що небезпеки немає. З того часу цю місцевість стали називати Онитківцями. Це слово утворилось від слова «нитка». До тепер  тут знаходиться село Онитківці.

    Все це легенди. А на мою власну думку, слово Вулига походить від слов'янських племен уличів, які жили колись на території України, що знаходилась між річками Пд. Бугом і Дністром. В минулому, по-російськи назву сіл писали – Большая Улыга, Малая Улыга.       /Є.Г. Ковтун "Історія села Рогізна" з дозволу Г.М. Ковтун - дружини/